Earth Remembers the Touch
The Earth remembers every touch.
Its surface is not just geology — it is skin, holding the imprints of every transformation, every wound.
Like the human body, the Earth carries irreversible marks of experience — light and violence, creation and collapse.
This project is not about changing the Earth, but about exchanging memory with it.
When I draw, I don’t impose form — I receive it. The landscape leaves its trace on me: in line, texture, gravity, and color.
These works are tactile memories.
Threads, gauze, torn surfaces — echoing Alberto Burri’s burnt and bandaged canvases — reflect wounds that have not healed.
To paint here is to wrap, to bind, to dress invisible injuries — of the self, the body, and the land.
War is present — not always as a direct event, but as an atmosphere, a tension, a foreboding.
The slits and openings in the surface recall Lucio Fontana, who pierced the canvas to free space, silence, the metaphysical dimension.
But here, rupture becomes a site of gravity — of emotional weight, of inescapable pull.
This project explores a relationship with the Earth that is no longer harmonious.
It is rooted in trauma — in a kind of gravitational truth:
we are drawn back again and again.
Back to history.
Back to violence.
Back to touch.
The Earth remembers.
——————————-
Земля пам’ятає дотик.
Її поверхня — не просто геологія, а шкіра, що несвідомо зберігає кожну подію: удари, рани, шрами.
Як і людське тіло, вона носить у собі незворотні сліди досвіду — від світла до трагедії.
У цьому проєкті дотик стає не жестом змінити Землю, а способом обмінятися з нею пам’яттю.
Коли я малюю, я не стільки формую ландшафт, скільки дозволяю йому формувати мене — колір, фактура, лінія, вага гравітації.
Це не просто картини. Це — тактильні спогади.
Нитки, марля, бинти, розриви полотна — як у роботах Альберто Буррі, — свідчення нестертої травми.
Малювання тут більше схоже на обмотування рани — тілесної, земної, ментальної.
У прорізах і нашаруваннях звучить досвід війни — навіть тоді, коли він ще не стався, але вже присутній як передчуття.
У напрузі полотна — ехо Лучо Фонтани, який розривав поверхню, щоб визволити простір, метафізику, тишу.
Цей проєкт — про зв’язок із Землею, який більше не є гармонією. Це зв’язок через травму.
Через гравітацію — як притягування, що одночасно рятує і прирікає.
Бо нас постійно тягне назад — до болю, до повторення, до насильства.
Земля пам’ятає. І дотик до неї — це завжди дотик до історії, яка ще триває.
