“Singing”. Recitatives of Silent Screams in the Foyer of the Lviv Opera
On October 9 at 5:00 PM, in the foyer of the Lviv National Opera, the painting exhibition “Singing” by Serhiy Savchenko will open as part of the celebrations marking the theatre’s 125th anniversary. The exhibition will run until February 2026.
The project is a kind of remix of a large-scale concept developed between 2008–2012 and first presented in the series “The Other” during the Week of Contemporary Art in Lviv and at GogolFest in Kyiv. Today, Savchenko returns to these images in the form of twelve monumental canvases (2×2 m) and group portraits, which appear as a visual choir — both singing and silent at the same time.
The uniqueness of the exhibition lies in the bold intrusion of expressive, almost gothic imagery into the baroque interior of the Opera. Where musical opulence and an atmosphere of leisure usually prevail, the viewer is confronted with a tense dialogue between painting and architecture, past and present.
The series “Singing” refers to the idea of recitative: repeated rounded faces with dark open mouths create a rhythm reminiscent of Edvard Munch’s “The Scream”, while transforming it into a “silent scream” — voices that resound and then fade into silence.
“It is not a cry about what has already happened, but rather about what is yet to come,” the artist emphasizes.
The exhibition at the Lviv Opera is not only a display of painting, but also a performative experience — an encounter with a collective choir of images that transform the foyer into a resonant space of dramatic memory, faith, and hope.
The exhibition is organized in cooperation with Savchenko Foundation and Savchenko Gallery (Gdańsk, Poland).
«….Але при всій зовнішній подібності до зазначених митців і їх творів я не відчувала від полотен Сергія саме тих емоцій, що відчуваю від «Крику» Мунка чи музикантів Демцю. В мене прийшла аналогія з тим, що ми всі якоюсь мірою є отими співаючими головами. Ми відкриваємо широко роти, намагаючись донести кожен свою істину, але у більшості випадків ми чуємо крик, але не крик болю, а акустичний шум, який намагаємося перекричати у свою чергу. Два полотна з зображенням не голів, а хору наштовхнуло мене на думку, що це однодумці, які обʼєднуються у гурти, щоб кричати свою правду голосніше за інших. Але ми напевно по при весь створюваний нами шум, скоріше подібні до рибок в акваріумі, лише широко розкриваючих роти без жодного звуку для інших. На якусь мить мене відвідала аналогія з гуртками хорового співу з роману «Майстер і Маргарита». Такий збіг не є випадковим, оскільки ми живемо в часи традиційного балу Сатани, описаного Булгаковим у його романі, який відбувався в часи чергового переділу світу, коли руйнувалися австро-угорська і російська імперії. Саме оці моменти хаосу у суспільстві і руйнації попереднього укладу життя і є тим, що ми називаємо «Сатана править бал».
Для чого почет Воланда примусив безперервно співати усіх працівників якоїсь установи післяреволюційній Москві? Для того щоб показати зміст бюрократії, коли людину ганяють за десятьма папірцями, щоб підтвердити одинадцятий, а потім перекладають ті папірці по теках. Щоб показати оцей нескінченний хоровий спів бюрократів всіх рівнів.
І для цього тримають цілий штат працівників, які є даремними, але багаточисельними учасниками загального хору системи. Або пригадаймо приклад радянського статистичного бюро з кінострічки «Службовий роман», куди усі працівники чемно приходили відсидіти свій робочий день і шукали чим би їм «розважитися», оскільки роботою їх перебування в одному приміщенні назвати важко, хоч вони і отримували за це відсиджування разом годин свою законну зарплатню. Оце і є отой хор співаючих голів системи, який просто відкриває роти. Перенесіть цю аналогію на будь-яку сферу життя і часовий проміжок історії. Тому виставка «Співаючих» під дахом Львівської опери це не лише данина фахові оперних співаків, це один з актів соціальної трагедії, яку піднято на театральну сцену для висвітлення….
Тому співаючі голови у фойє — це крик про необхідність відчути власну мелодію серця, відкинути навʼязані системою ролі і зазвучати сольною партією Бога в кожному творінні. Не всім відведено Творцем бути королями чи олігархами, не всім грати важливі соціальні ролі, але кожен має дбати про ті плоди досвіду і духовних надбань, з якими повернемося до Батька після своєї життєвої експедиції. Не важливо де ці плоди будуть зрощені і зібрані в монастирі чи у світському житті, головне щоб це були плоди щирого розуміння, вміння подивитися на себе і інших очима Бога, очима його очікувань від кожного з нас у наших життєвих гартуваннях….» Вікторія Сипняк
